ІСТОРІЮ ШУКАВ У СВОЄМУ РОДОВІ: МАРКО ГРУШЕВСЬКИЙ ОПИСАВ ДІТЕЙ В УКРАЇНСЬКИХ ЗВИЧАЯХ

110810082019Серед безлічі достойників, закатованих більшовицькою владою, до нас повертається й Марко Федорович Грушевський — педагог, богослов, етнограф, краєзнавець. Нещодавно видано книгу «Постать Марка Грушевського на зламі епох: історико-культурологічні візії».
Як ієрарх-патріот він прагнув відродити національну церкву, як дослідник-патріот — «роскрить правдиво очі всім об українському народові, який він справді є». 

За перший рік пройшов дворічний курс навчання

Народився Марко Грушевський у день євангеліста Марка — 25 квітня (7 травня за новим стилем) 1865 року в селі Худоліївка Чигиринського повіту (тоді це була Київщина) в родині дяка місцевої церкви святої Параскеви. Особисте щастя його батька довго не складалось — він двічі вдовів. Нарешті 1861 року, будучи дяком у сусідньому містечку Медведівка, одружився з 19-річною Мар’яною Дишкант. Через два роки повернувся з молодою дружиною до Худоліївки, де й прожив решту життя. Марко був третім у родині, де з одинадцяти дітей виросли восьмеро. За розповідями, дітей змалечку віддавали до Медведівки на виховання бабусі — Домахи Дишкантки, і лише в 7-8 років батьки повертали кожного назад до Худоліївки: «літом на допомогу їм у господарстві та в пасічництві, а зимою на вивчення грамоті».
За прикладом старших до навчання в «бурсі» чи семінарії готувались молодші — батькове «дяківство надавало права учити дітей дяківських у вищих школах, чого не допускалося щодо простого селянства, за тодішніми законами». 1876 року Марка віддали до Черкаського духовного училища (бурси).
Наука давалась легко, і хло­пець за перший рік пройшов дворічний курс навчання. Втішений з цього батько ще більше розгорнув своє господарство і, за синовим спогадом, «в цьому захваті здобув собі якийсь веред у здоровлі свойому, [...] пролікував усе, що мав, і таки помер, лишивши всю сім’ю без ніяких коштів». Та все ж через волю до навчання, «за тяжкою працею й розумом» удови-матері і допомогою односельців Марко та інші сини продовжили освіту. По закінченні 1883 року бурси він вступив до Київської духовної семінарії, де як сирота  був на казенному утриманні.
Поміж семінарських товаришів Марка Грушевського були і його родичі, зокрема двоє чотириюрідних братів — Грицьків Грушевських — Григорій Іванович з Пирогова під Києвом і Григорій Миколайович із Шабельник (Шабельників) Чигиринського повіту. Дещо пізніше до них додався і Михайло Грушевський, котрий з 1886 року навчатиметься в Київському університеті Святого Володимира. 
В автобіографії Марко Грушевський писав, що, маючи «повне довірря семінарського уряду, як казенно-коштний учень, [...] року 1885, потай від урядового ока, з учнів вищих і нижчих кляс Семінарії заснував цілком конспіративний «кружок». Семінаристи налагодили зв’язки зі своїми однодумцями з Університету Святого Володимира (за виразом Марка Грушевського, «не порозумітися між собою представникам обох гуртків було б не природньо») і вже, мабуть, за їхньою допомогою заручились підтримкою діячів київської Старої громади — Івана Нечуя-Левицького, В. Антоновича, О. Кониського (його вважали «духовним керівником і привідцею» семінарської громади) та інших. 
Про громадянську активність молодого семінариста свідчать два оповідання: «Мужицька совість» і «Підслухана розмова», що 1887 року були опубліковані у львівському часописі «Правда» — відповідно під псевдонімами «Грицько Дишкант» і «Чи[гири]нець». За словами автора, друге оповідання «надсилалось зі Львова в Київ на тонкому цигарковому папері в закритих листах. Тут воно списувалось і друкувалось на стенографах і таким ладом розповсюджувалось». 
 

Дослідив родове дерево

Закінчивши у 1889 році семінарію, Марко Грушевський повернувся до рідної Худоліївки, де почав учителювати в церковно-парафіяльній школі. У 1890-му Марко Федорович став учителем у с. Чорнявка Черкаського повіту і псаломником місцевої Петропавлівської церкви, проте вже наступного року відмовився від посади на користь свого молодшого брата Макара. У 1892 році (за іншими даними — в 1893) Марко знову спробував оселитись у Києві, ставши псаломником у київській Андріївській церкві. 
У спогадах диригента, композитора й етнографа Олександра Кошиця читаємо: «Приблизно в 1893 р. приходить раз до мене мій товариш Полікарп Гдішинський, який брав уже участь у цих гуртках, і каже, що зо мною хоче познайомитись дяк Андріївської церкви — Грушевський — та повести мене до Лисенка.
А приводом до цього було от що: я вже не тільки записував тоді пісні сам та одержував записи від брата Федора, що був учителем на селі, а й сам почав їх аранжувати, а семінаристи їх співали, хоч аранжовки ці були досить нескладні. Дізнавшись про це, Грушевський, активний діяч українських гуртків, вирішив, що молодого етнографа треба повести до великого українського музики.
Почувши таке, я страшенно перелякався. Але врешті пішов із Гдішенським до дяка, що жив під Андріївською церквою. Як побував я там, то ще більше перелякався — так він налякав мене своїм докторальним тоном конспіративного діяча та своїми окулярами.
До Лисенка дяк мене не повів, а тільки сказав час, коли я міг би застати його дома». 
Вісім років праці по різних селах Південної Київщини і в самому Києві не пройшли даремно для Марка Грушевського. Не обтяжений ще тоді власною родиною, молодий випускник духовної семінарії й активіст семінарської громади міг вільно присвятити багато часу громадській і дослідницькій діяльності.
Марко Грушевський збирав кошти для львівського Наукового товариства ім. Шевченка (Михайло Грушевський очолював його історико-філософську секцію з 1894 р., а все Товариство — з 1897 р.). Значних зусиль приділяв і поширенню літератури національно-демократичного спрямування, зокрема «було засновано, за офіційним оформленням, продаж книжок шляхом розвозки їх по ярмарках та селах». 
Історію він шукав в усьому, зокрема у своєму родові. В архівах Київської духовної консисторії йому вдалося розшукати відомості про кілька поколінь своїх предків, на основі чого, як згадують нащадки, була складена генеалогічна схема роду Грушевських. Під час арешту Марка Федоровича в 1938 року зображене родове дерево було вилучене енкаведистами разом з іншими рукописними працями. 
 

У Суботові

Влітку 1897 року Марко Грушевський одружився і був рукопокладений на священика до Михайлівської церкви села Суботова на Чигиринщині. Отець Марко був не лише священиком, із 1899 року також став законовчителем у місцевому 1-класному міністерському училищі. 
Працюючи по селах Чигиринщини, Марко Грушевський з великим інтересом почав збирати і занотовувати перекази про старовину.
Не складно уявити, яку магічну силу мали для нього старожитності Суботова, де на кожному кроці він бачив напівзабуту козаччину. За роки праці в Чигиринському та Черкаському повітах о. Марко зібрав багато відомостей з історії, етнографії та фольклористики краю. Він записував перекази місцевих селян, пісні, приказки, повір’я тощо. Ці матеріали, переписані в окремі томи-зшитки, Марко Федорович пересилав найчастіше до Михайла Грушевського. 
З одного з листів довідуємось, що о. Мар­ко «з осені заказав фотографові поздеймати деякі історичні місця: стіну, шо одкопана на усадьбі Хмельницького, льох, три криниці, саму єго усадьбу, городки, шпилі і т. і.». Фотографії та записи селянських переказів склали «Гетьманське гніздо. Урочища і перекази села Суботова, зібрані в рр. 1897—9» — унікальне фольклорно-історичне видання з історії цього найзагадковішого куточка Чигиринщини, яке побачило світ 1909 році у «Записках НТШ».
На основі розповідей селян з його рідної Худоліївки, в тім числі і його власної матері — Мар’яни Йосипівни Грушевської, дослідник-ентузіаст створив оригінальну етнографічну працю «З життя селян на Чигиринщині», присвячену народним звичаям та уявленням, пов’язаним з будівництвом житла. Опубліковано 1914 р. в київському «Українському етнографічному збірнику». Були й «Дитячі забавки та гри усякі» (1904). 
Але головною опублікованою працею Марка Федоровича, поза сумнівом, стала його двотомна «Дитина у звичаях і віруваннях українського народа», що вийшла у 1906—1907 рр. у Львові в серії «Матеріали до українсько-руської етнології» Етнографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка.
 

За українську церкву

А тим часом, за переконанням повітового справника, «священник Марк Грушевский, ярый сторонник отделения Малороссии, давно уже подозреваемый в тайной агитации, [...] очень хитрый и осмотрительный и потому был неуязвим». Жандарми шукали у нього вдома не раз, найперше, українські книжки та періодику.
Через доноси місцевих священиків Марко Грушевський був під пильною увагою Київського губернського жандармського управління за звинуваченнями в підбурюванні селян проти царської влади та пропаганді українофільських ідей. Київська духовна консисторія кілька разів розглядала справу опального священика, а в жовтні 1909-го постановила перевести його в інший приход наглядати за ним посилено. Після чого Марко Федорович переїздить до містечка Таганчі Канівського повіту. 
Повалення самодержавства Марко Федорович зустрів із надією на добрі зміни. Дуже мало відомо про переїзд Марка Федоровича з родиною до Києва. Найімовірніше, це сталося влітку 1918 року. 
На жаль, поки що недостатньо відомо про становлення Української Автокефальної Православної церкви, що проголошувала українізацію та гуманізацію православної церкви на Батьківщині, очищення її від деспотичних традицій офіційного православ’я Російської імперії. Марко Грушевський брав участь у Всеукраїнській православній церковній раді (створеній у Києві в листопаді 1917 р.), у 1918 році був виконуючим обов’язки «смотрителя будинків міністерства ісповідань», став членом Всеукраїнської спілки православних парафій (заснована у квітні 1919 р.).
Марко Грушевський був одним із тих, хто у 1919 році ухвалив ініціятиву «здійснити в житті давню мрію української людности — молитися Богу в Святих Храмах рідною мовою». Він став штатним священиком Києво-Софійського катедрального собору, дуже скоро — Києво-Подільського Святоандріївського собору. 
Зі слідчої справи довідуємося, що в 1922—1923 роках Марко Грушевський  працював єпископом на Волині. Михайло Грушевський з еміграції намагався всіляко підтримувати свого побратима Марка та його родину. В часи жахливого голоду, що охопив Україну, він організовував за кордоном збір коштів для допомоги співвітчизникам, а 26 січня 1923 року писав із Бадена до Львова Кирилові Студинському: «Дуже добре, що вчас купили долярів для «Голодної] України, значить, матимете на якийсь час. Коли можна, просив би післати посилку епископові Маркови волинському...» 
За своє українофільство Марко Грушевський знову зазнав переслідувань, значно серйозніших, ніж за царських часів. У 1922 році він був заарештований і 3 тижні пробув у в’язниці. Мабуть, цього періоду стосуються і рукописні свідчення доньки: «Після наказу відлучення церкви [...] від держави переслідувало ЧК, а потім ГПУ вислало в Єкатеринослав. Сидів. Вимагали зречення сану».
Незабаром становище начебто поліпшилось. Марко Федорович входив до складу редколегії журналу «Церква і життя» (протягом 1927—1928 рр. вийшло дев’ять чисел). Отець Марко видавав до часопису ще й додаток «Церковні Вісті». 
 

РОЗПРАВА НКВС

Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємось, як саме чинився тиск на Марка Федоровича: обіцяли більше не чіпати, залякували, шантажували родиною? Коли читаєш на сторінках київської «Пролетарської правди» витриманий в агітпропівському дусі 1930-х рр. текст заяви «колишнього єпископа Марка Грушевського» про зречення від сану, оскільки «т. зв. УАПЦ була й є не що інше, як зручне знаряддя в руках української контрреволюції в її боротьбі з радвладою та соціялістичною революцією», починаєш задумуватись, чи його то були слова...
Заяву про зречення сану було розтиражовано, за словами Марка Федоровича, «по майже в усіх українських органах друку». Виборчого права, навіть формального, він не мав, на жодну роботу не приймали. Лише в червні 1931 році через біржу праці вдалося влаштуватись сторожем Жовтневої лікарні, а в січні 1932-го він «тим же шляхом здобув посаду кур’єра при матеріальній частині ВУАН». За «Споминами» Михайла Грушевського, на 1934-й рік Марко Федорович був там на посаді двірника. А слідча справа 1938 року застає його сторожем в артілі інвалідів.
Під час обшуку енкаведисти забрали паспорт і профспілковий квиток, особисте листування (3 пачки, де, очевидно, були й листи від Михайла Грушевського), записник, печатку сургучну, дві оправи «желтого металла» від окулярів, хрест та годинник (обидва — «белого металла»), а також — ощадну книжку «на сумму 5 руб.»... А ще «годинник кишеньковий золотий, ланцюг до нього золотий, каблучку шлюбну золоту, Евангеліє в золотій оправі, Часослов у срібній ризі. Ще — найцінніше — щоденники, які Марко Грушевський вів із семінарських літ день за днем. 
Як слідство, так і вирок цілком відповідали своєму часові. 9 серпня 1938 року Особлива трійка УНКВС по Київській області засудила Марка Грушевського до розстрілу. Вирок виконали уже 2 вересня. Немає жодних відомостей про місце поховання. Найімовірніше, воно десь поміж сосон Биківнянського лісу. Восени 2012 року з ініціативи Елеонори Коваль, онуки Марка Грушевського, на одній із сосон там встановили пам’ятну табличку.
 

ДО РЕЧІ

Дружина Марка Грушевського Марія високо цінувала мистецтво народної вишивки і зібрала серед суботівських селян до 500 зразків. За словами онуки — Валерії Грушевської (Левчук), «частина зразків виконана лише нитками золотистої барви. Такий колір ниток досягався фарбуванням природними барвниками і запіканням ниток у тісті або виварюванням в олії. Завдяки такій народній технології нитки досі не втратили свого забарвлення».
Джерело: umoloda.kyiv.ua

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

Під час зустрічі сторони обговорили програму підтримки Фондом порядку денного реформ в Україні.
Верховна Рада обрала народного депутата від фракції "Слуга народу" Микиту Потураєва головою постійної української делегації в Парл...
На ранковому засіданні 20 вересня Верховна Рада прийняла Закон (проект № 1085-1) щодо захисту прав споживачів фінансових послуг з...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS