Використання субвенції на придбання житла для сімей загиблих військовослужбовців та інвалідів І-ІІ групи, які брали участь в АТО

c443ed56285bf41bdf1d25abea2eb63eДержавним бюджетом України на 2015 рік передбачено субвенцію з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво (придбання) житла  для сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також для інвалідів І-ІІ групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції та потребують поліпшення житлових умов у загальній сумі 300,0 млн.грн., із них для Закарпатської області – 15,2 млн. гривень.

 

Розпорядженням голови облдержадміністрації 24.07.2015 № 237 „Про розподіл субвенції на будівництво (придбання) житла для сімей загиблих військовослужбовців, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції, а також для інвалідів І-ІІ групи з числа військовослужбовців, які брали участь у зазначеній операції, та потребують поліпшення житлових умов” розподілено зазначену субвенцію між райміськбюджетами згідно із списком черговості вказаних осіб, які потребують поліпшення житлових умов.

 

Cтаном на 31 липня, відповідно до помісячного розподілу субвенції, департамент фінансів облдержадміністрації перерахував кошти (передбачені на липень) м. Ужгород у сумі  2,5 млн. гривень.

 

Департамент фінансів облдержадміністрації

На Закарпатті зростає кількість переселенців з окупованих територій

bijenciНа території Закарпатської області розміщено 3867 переселенців з Криму і Донбасу.

 

«На території Закарпатської області тимчасово розміщено 3867 осіб України, з яких 290 – з анексованого Криму, а 3577 - прибули з району проведення антитерористичної операції (з них: 1651 – дієздатні особи, 1025 – діти та 1191 – інваліди та люди похилого віку)», – йдеться у повідомленні рятувальників. 

 

У ДНС в Закарпатській області

Закарпаття втратило ще одного героя

333128 гірничо-піхотна бригада, яка в мирний час дислокується у Мукачеві, понесла втрати на Сході країни.

 

"Сьогодні чорний день для 128-ї гірсько-піхотної бригади... На дорозі, якою ми ще тиждень тому везли допомогу хлопцям, загинув кулеметник рідної розвідроти Володимир Олійник, ще один боєць поранений, вже транспортований у Харківський госпіталь. До дембелю залишилось кілька днів" - повідомив Тарас Пастух у соцмережі Фейсбук.

Слава Герою! Слава Україні!

 

«Азов» попрощався зі своїм бійцем «Ратибором»

44Вчора, 8 липня, на Майдані відбулась церемонія прощання з загиблим в зоні АТО бійцем полку «Азов» з позивним «Ратибор».

 

Ратибор - справжній воїн, що змагався за звільнення українських земель від путінських окупантів. Його загибель - це не тільки трагедія для матері. Це велика втрата для нашого полку. Адже АЗОВ тримається на вірних, самовідданих та сміливих воїнах - таким був і наш Ратибор.

 

«Ратибор» – російський офіцер, який вирішив воювати за єдину державу, проти якої виступила його рідна країна. Він добре розумів, хто винен у цій війні, і тому вирішив – воювати за справедливість, на боці країни, на яку напали. Саме так він тлумачив для себе слово «честь»», - сказав під час прощання один з бійців «Азову».

 

Ті росіяни, що зараз воюють в лавах полку «Азов», розуміють, що назад до Росії їм дорога закрита. Так же і «Ратибор» розумів це. 

 

Попрощатись із "азовцем" прийшло багато побратимів зі сходу, що перебувають на ротації у Києві. Також були присутні його земляки, які, як і Ратибор, приїхали в Україну боротись за справедливість та проти путінської агресії. Побратими під час церемонії також висловлювали незадоволення тим, що затягується процес оформлення громадянства для іноземних добровольців, що кров”ю заслужили право бути нашими співвітчизниками.

 

«Зараз вони знаходяться у підвішеному стані, по суті не маючи тепер ні країни, ні прапора. Відтак, через зволікання влади, вояків з російським громадянством, які загинули за волю нашої держави, ніколи не визнають Героями ані в Україні, ані у власній країні». 

 

В полку нагадали, що наразі в їх рядах служить понад сотня громадян Росії, Хорватії, Грузії, які вже понад рік чекають визнання від української влади. 

На фронті закарпатським бійцям найбільш не вистачає питної води

107765Найбільше нашим військовим у зоні АТО потрібна питна вода. Її зараз на передовій найбільше не вистачає, її там бракує особливо в спеку.

 

Про це повідомляють закарпатські волонтери в соціальних мережах.

 

Так, волонтери із Закарпатського міста Тячів наголошують, що готові відправляти джерельну воду на передову, мають для цього навіть транспорт, а от чого не вистачає – це звичайних пет-пляшок, які можна наповнювати водою з джерел.

 

«Відправили піддон мінеральної води в зону АТО, для наших тячівців, які служать біля Волновахи», – йдеться у повідомленні волонтера Івана Крічфалушія.

 

«Готуємося до наступної відправки. Вийшов на контакт ще з одним земляком який служить в зоні АТО і на запитання, яка потрібна їм допомога, він відповів, що питна вода  зараз найбільше потрібна», – зазначає волонтер.

 

Відтак організатори звернулися до всіх краян, аби ті надали пляшки, які є вдома і в які можна розлити воду. Волонтери навіть готові самі приїжджати й забирати тару з дому від людей.

 

Джерело: Zik

На Закарпатті проводять семінари із соціального захисту військовослужбовців, учасників АТО

ATOЦентр підвищення кваліфікації державних службовців спільно з департаментом соціального захисту населення Закарпатської ОДА розпочали цикл тематичних семінарів «Актуальні питання роботи органів місцевого самоврядування: соціальний захист військовослужбовців, учасників АТО та членів сімей загиблих учасників АТО».  

 

Один із них відбувся під головуванням заступника начальника управління - начальника відділу з питань захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи департаменту соціального захисту населення  Наталії Омелянюк. У  семінарі також прийняли участь секретарі сільських, селищних рад та уповноважені особи із соціального захисту органів місцевого самоврядування, учасники АТО, спеціалісти управлінь соціального захисту.

 

Наталія Володимирівна детально зупинилася на основних проблемах, що виникають в учасників бойових дій після повернення додому та шляхах вирішення їх соціально-правових, побутових проблем, потреб у соціально-психологічній підтримці. Вона ознайомила учасників семінару з основними пунктами дорожньої карти щодо надання державних соціальних гарантій учасникам бойових дій, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції та сім'ям загиблих військовослужбовців-учасників АТО.

 

Відтак, подібні семінари відбулися на базі Хустської РДА, яка охоплює три райони -  Хустський, Рахівський і Тячівський; Виноградівської РДА (Берегівський, Виноградівський, Іршавський райони), Мукачівської РДА (Мукачівський, Свалявський райони), Ужгородської РДА (Ужгородський район). Наступний семінар відбудеться на базі Міжгірської РДА (Міжгірський та Воловецький райони).

 

Прес-служба Закарпатської ОДА

Життя з нуля. Сім’я переселенців з Луганська почала все з початку в Ужгороді

IMG 1472Євген і Наталія Цодікові точно знають, що відчуваєш, коли «там» залишилось усе життя, а «тут» його треба починати заново. Сім’я ще у травні минулого року приїхала на Закарпаття  до знайомих, але до тодішнього дому так і не повернулася: зараз для них Ужгород потрохи стає рідним.

 

«Приїхали ми на травневі свята минулого року. Хотіли просто подивитися Західну Україну і залишилися. Маршрут був  таким: Київ-Ужгород-Вінниця і – назад в Луганськ. Але, якраз коли доїхали до Закарпаття, повертатися додому вже було небезпечно. Родичів у нас тут нема, був тільки знайомий батюшка Олександр Панасенко. Але і він вже поїхав звідси, а ми от залишилися»,– згадує Наталія.  Вона – кандидат педагогічних наук,  викладала у Луганському національному університеті імені Шевченка. Євген мав невеликий бізнес: продавав аксесуари для автомобілів. Зараз про роботу каже: «Сейчас чем только не занимаюсь. То, что я делал раньше, тут не идет. В Украине сейчас, в принципе, такой период, что эта продукция уже из разряда «когда есть лишние деньги»,– пояснює Євген Цодіков.

 

Наталія зараз доглядає за дитиною. 7-місячна донечка Алевтина – вже ужгородка, оскільки народилася тут.  14-річний Денис – учень Ужгородської школи №3. Сім’я Цодікових спілкується і українською,  і російською. Кажуть, проблем з цим у них немає.

 

«В університеті я викладала українською. Дитина у нас взагалі самостійно перейшла на українську. Коли приїхали в Ужгород і вже  прийняли рішення тут таки залишатися, якось прогулювалися набережною і зайшли до третьої школи. Хотіли спитати, чи  є місця, чи приймають. І вийшли звідти уже з учнем школи. Ну а вона виявилося з російською мовою навчання. Тому Денис знову перелаштувався на російську», – розповідає Наталія.

 

Щодо того, як родина звикала до нового міста, Цодікові кажуть: Все нормально.  Якось ми потрапляли тільки до гарних людей, потім зв’язалися з волонтерським  середовищем Галини Ярцевої, тісно з ними співпрацювали, Денис плів браслети для військових», – згадує жінка. 

 

«І народжували ми тут. І все було дуже добре»,  – додає вона. «Местным просто не с чем сравнить.  У нас в Луганске было два роддома. Тот, что в Ужгороде – это просто элит-центр», – запевняє Євген. 

 

«Пологи в Луганську згадую просто з жахом. Коли тепер нас направили в інфекційну лікарню, я просто ридала. Пам’ятаю, яка у Луганську інфекційна лікарня – і таракани, і криси, і підлоги нормальної немає. Страшне! Ну але коли вашу побачили.. Просто нема слів. Не порівняти», – ділиться враженнями Наталія.

 

Про Ужгород родина Цодікових відкликається дуже добре. Здається, вони вже встигли полюбити місто. 

 

«Місто дуже відрізняється від Сходу України. Мене до цих пір дивує, його темп. Зранку в кав’ярні – купа людей, водії паркують машини, п’ють каву. І все це неспішно», – каже Наталія і зізнається, що сама дуже любить каву.  «А на Востоке утро начинается не с кофе»,  – додає Євген. 

 

Щодо ставлення місцевих до себе, чоловік зазначає: «Пока все хорошо, мне иногда удивительно даже: как это так?». Але й згадує про неприємності: «Нас не пустили на стоянку, потому что у нас донецкие номера», – друзья мои говорят. Меня вообще удивляет тот факт, что на следующий день там под стоянкой не было кучи машин с донецкими номерами. На самом деле, это Украина. Многим все равно. Наутилус пел: «Одни слова для кухонь, другие – для улицы». как было, так и осталось. Ничего не изменилось», – каже Євген Цодіков.

 

«Просто, мы, наверное, встречали только хороших людей. Или же неприятные случаи – очень редкие», – додає він 

 

Євген також зізнається, що все одно інколи є питання, які дуже напружують: «Например, я работал на Краснодонцев,  с регулярностью раза три в неделю меня спрашивали: «Ну что, уже квартиру купили?». Или «На море собираетесь?». Да, говорю, на Средиземное» Вот это, наверное, единственные неприятые вопросы. Люди, наверное, не со зла спрашивают. Им просто рассказывали, что все там такие богатые точно так же, как нам – что тут все бандеровцы», –  каже чоловік.

 

Наталя згадує, як до них ставляться сусіди. Каже, що переживали, поки була вагітна, питали коли пологи: «Наші сусіди дуже добе до нас поставилися. Зараз дуже добре спілкуються. Завжди питають, як у нас справи, як ми. Чекали ляльку, знали, що ось-ось маю народити.

 

Може, ми потрапили у якесь таке позитивнее середовище, не знаю. Але до нас люди добре ставляться», – запевняє жінка.

 

Коли родина тільки вирішила залишитися на Закарпатті, реально відчутної допомоги від держави відчутно не було: «Кооринаційний штаб був створений, люди, ніби, працювали, але що вони робили – невідомо. І до цих пір, в принципі, ситуація не змінилася», – каже Наталія Цодікова.

 

Євген продовжує: люди більше покладаються на власні сили: «Сейчас вышло так, что собралась инициативная группа. Приехал человек из Донецка, генератор идей – тянет за собой. Мы создали организацию (ГО «Закарпаття-Донбас». – Авт.). Если раньше мы приходили в госорганы, нам давали  телефоны волонтеров, сейчас дают мой номер телефона. Люди звонят, спрашивают: «Как гуманитарную помощь получить?». Я отвечаю, что нет  гуманитарной помощи. Но пытаемся совместными усилиями решать проблемы. Помогаем друг другу. И ужгородцы, конечно, же помогают».

 

Негатив, за словами Євгена, частіше буває у Фейсбуці:  «А что вы тут начинаете? Мы тоже живем на съемных квартирах… И начинается… Просто люди всегда путают теплое с мягким. Одно дело жить в съемной квартире там, где есть родные, близкие, знакомые, друзья, где родился и вырос. И другое дело – когда ты оставляешь город, где  прошла вся твоя жизнь, и приезжаешь с деньгами только на минимальные расходы. И надо все заново искать. И работу, и жилье… Все! Я вообще не знаю, как мы просуществовали этот год. Люди знаковые в жизни появлялись. Если бы не они, я не знаю…», – зізнається чоловік.

 

«На самом деле, здесь в Ужгороде и на Закарпатье хватает своей ваты. Люди есть настолько пророссийски настроенные, что даже мне говорят, что я – фашист. Что из-за меня война, потому что нечего было там за Украину держаться. Здесь тоже такое есть. Но есть и ответ на это замечательный: если вам здесь так не нравится, то давайте – меняемся. У меня есть в столице процветающей новой республики хорошая квартира. Я меняю ключ на ключ. И все – и сразу тишина», – каже Євген.

 

Чоловік розповідає, що також дуже не любить питання про ставлення до «нової» влади: «Меня всегда раздражал и сейчас раздражает вопрос: «Как ты относишься к правительству?». Ну не нравится мне оно! Теперешнее правительство не нравится, не нравится мне и то, что вводит оно. Но я не политолог, и не экономист. И я в принципе, не понимаю, к чему могу привести эти реформы. То есть они как могут привести как к чему-то ужасному, так и к чему-то очень хорошему. В Грузии Саакашвили до сих пор многие не любят. А когда он был Президентом – его люто ненавидели. За его реформы. Был период, когда грузины без работы сидели в большинстве, люди хватались за любые соломинки. Но сейчас там нету бомжей,–  их накормят, у людей есть работа. Прошел период – чего-то Грузия все-таки добилась. Да, мне многое не нравится в нашем правительстве. Пока только все усугубляется, налоги повышаются, цена газа поднялась,  нам рассказывают, что она «обгрунтована». Но она не только не обгрунтована, она завышена!», – зазначає Євген Цодіков.

 

«Я привык все проверять с калькулятором в руках, сейчас просто можно взять калькулятор и доказать, что эта цена в 7 гривен 19 копеек в 4 тысячи раз больше. Это 400 тысяч процентов сверху! И вот этот господин в очках мне рассказывет, что цена «обгрунтована». Он за дураков держит всю страну,  или как? Я этого не понимаю», – додає він. 

 

Услід за Цодіковими до Ужгорода переїхали і кілька друзів родини. Щоправда, значно пізніше. Крім «луганських» друзів, сім'я тепер має і «ужгородських». Наталя розповідає, що зараз у неї є подруга, яка стала майже сестрою: «Вона просто настільки близька мені стала! Як сестра рідна. До моїх пологів ми спілкувалися два рази. Вона живее неподалік пологового будинку і мені туди постійно приносила гостинці. Сама маючи маленьку дитину, мені готувала. Це було щось неймовірне. Я просто плакала. Не розуміла:  як таке може бути? Тепер є такі друзі. Неймовірні люди», – розчулюється жінка.

 

Про повернення в Луганськ сім'я Цодікових не думає. «Майбутнього та не бачиться»,  – каже Наталія.  «Вещи хотелось бы забрать. Действительно, осталось такое, что хотелось бы сюда перевезти», – додає Євген.

 

«Даже если ситуация поменяется, люди все равно останутся при своем мнении. Кто не любил Украину, – не будет любить. Люди поделены. Я многих знаю,  кто сейчас в правительстве ЛНР. И знаю их жизнь до этого и теперь. Это как «из грязи в князи». Плюс эта ненависть непонятная… При чем так оно как-то резко стало: опа – и  всех не любим. А до этого как? Мирились? Постоянные эти крики «Донбасс никто на колени не поставит»», «Донбасс никто никогда не слушал, послушайте хоть сейчас!». И когда этим людям говоришь: «Уважаемые, вас 23 года слушали, вы уже выбрали 4-х президентов. Четверо уже управляли этой страной, разворовали. Что вам еще нужно? Сколько можно?», – каже Євген Цодіков. 

 

«На самом деле, чтобы они замолчали все и были довольны, туда надо влить нормальные деньги, восстановить промышленность и дать людям работу. Все! И больше ничего не надо. Они будут любить Украину. Сейчас показывают, как там все разрушено. Пришли каратели и огнем и мечом все разрушили. Но это было разрушено всегда! То, что показывают, уже лет 10-15 в таком состоянии. Теперь все подается, как будто бы все украинские войска разрушили. Я как человек там живший,  согласен:  очень много всего там залетело-прилетело. Но оружие в руки кто первый взял? Кто взял, тот и выгребает сейчас. Кто не пустил наших ребят на защиту на укрепление в Донецк, вот тот сейчас в первую очередь выгребает свой русский мир. Вот и пусть выгребает. Мне не жалко этих людей.  – не приховує емоцій Євген. – Мне жалко незащищенных, пенсионеров, которые всю жизнь отработали. Они заработали эту пенсию! А теперь государство хитрозадое заявляет, что это оккупированные территории, поэтому мы платить не будем. «Это наши граждане, хотят – пусть уезжают. Это – наша территория, но она оккупирована. Мы ей платить не будем, потому что она оккупирована, но это наша территория, мы на нее претендуем».  Если это наша территория, там живут наши граждане, – пожалуйста, беспокойтесь.  Хотя бы о самых незащищенных. Там масса лежачих больных было! После зимы их трупы просто вынесли из квартир. Они с голоду умерли. Просты старики, пенсионеры. Они в чем виноваты?», – продовжує чоловік і розповідає, як у зоні АТО продають заморожене м'ясо із 60-х років, «тушонку» з царськими гербами і «сучасну» гуманітарку, на якій не заробляє хіба що лінивий: «Пропуска и всевозможные запреты –  это сделано для того, чтоб дерибанить и сделано искусственно. Зона с закрытыми границами: туда можно поставлять все. Люди хотят есть, пить… И вот этот постоянный контрабас – и из России, и из Украины…. На этом все заработали: и менты, и СБУшники, все, кто при власти, все кто имеет хоть чуть-чуть, хоть клочок. Ничего удивительного: чем больше запретов, тем больше поводов брать деньги. Там продается мясо, 60-х годов, которое поступало в качестве гуманитарной помощи. Очень замороженное. То, что из России заходит – складированные старые продукты, которые запасались для каких-то катаклизмов. Вот оно передается как гуманитарка, а его продают. Тушенка с царскими гербами…», – розповідає чоловік. 

 

Про зв'язки з «тією» територію, Цодікові кажуть: «Иногда созваниваемся с друзьями. Есть люди, с которыми просто перестали какое-то время общаться, пока не пройдет политика. Тех, с которыми дружишь с детства, с кем есть по 20-25 лет дружбы просто так из жизни не выкинешь. Поэтому с кем-то просто на некоторое время ограничили общение, с кем-то не говорим о политике».

 

Родина після переїзду встигла поподорожувати Закарпаттям. Але зовсім трохи. Запевняють, поки що. «Були у Великоберезнянському районі, у Вишці, Невицькому кілька разів, у Чинадієві.  Євген –  у Рахівському районі. Дуже хотілося би на Синевир. Ще в гори дуже хочтеься. Але поки лялька маленька – це поки тільки хочеться», – сміється Наталя і додає, що в Ужгороді їй добре: «Нам комфортно. Обстановка непогана.   Труднощі тільки у побутових проблемах. Грошей не так заробляється, десь живем, може, трохи не так, як жили».

 

«Понимете, 99% процентов людей, которые приехали сюда, это люди с образованием, люди чего-то там имеющие, те, у кого голова работает. У нас там жизнь был на некотором уровне, а сюда приехали  почти без ничего. Все – с нуля. Опять же – не просто с начала. С начала там стартонуть нам было проще. Но здесь – сват кум, брат. Ничего лишнего никто не скажет, не покажет. Люди, которые приехали оттуда – это, в основном, люди бизнеса, а новых в бизнесе не любят», – каже Євген.

 

Після переїзду до Ужгорода сім’я Цодікових, за їх же словами, почала більше цінувати життя. «Головне, що всі живі і здорові.  Це головне. Виявилося, що нам багато і не потрібно. А щоб з близькими тільки було все добре. Ну і ще оце з’явилося (Наталя показує на 7-місячну донечку. – Авт.).. Зараз вона – центр Всесвіту. Такий танцюючий», – сміються батьки малечі.

 

«Пропал вещизм. – веде далі Євген. – Мы поняли что вещи можно складывать не в шкаф, а в мешки», – сміється чоловік. 

 

«Хочеться того рівня, який був. І рівня доходів, і рівня життя. Але чи буде, і як буде?

 

Ми всі живемо в Україні. Люди тут дуже хороші, але у нас – Україна. І вона, нажаль, не дуже лагідна до простих людей», – чесно каже Наталя. 

 

Ужгород Цодіковим дуже подобається. Кажуть, після сіруватого Луганська – дуже яскраве місто. З мінусів називають тільки погані дороги і занедбані старі будівлі: «З візочком відчуваю кожну яму. Ну і дуже мені шкода старої архітектури, про яку, здається, мало дбають», – зазначає Наталія Цодікова.

14-річний Денис – уже майже справжній дорослий. Переїзд сприйняв нормально, каже, що так навіть краще. «У мене, здається, навіть друзів стало більше. Хорошее місто. Все дуже близько, компактно, дуже приємно», – каже Денис. Хлопець відвідує тут музичну школу (навчається грі на гітарі), курси відеооператорства і каже, що дуже любить гуляти по місту. Тепер вже з новими друзями.  «Пам'ятаю, мене представили класу, і одразу до мене приходить хлопець, каже: «Привіт, я – Роберт» і зразу понеслось. Тому зараз у мене День народження і вже більшісь гостей, які до мене прийдуь –  це однокласники».

 

Вже завершуючи розмову, Наталя знову відмотує спогади назад: «Знаєте, думали, що треба було зважуватися на переїзд раніше. По-нормальному: продати квартиру, зібратися, спокійно приїхати. Батьки не вірили, що ми не повернемось. Але сталося, як сталося. Мені дуже Ужгород подобається. Слава Богу за все, от правда», – каже  жінка.

 

Аня Семенюк

 

Війна все спише?

 kdt1ecoG38У цьому номері ми публікуємо анонімне інтерв’ю воїна-учасника АТО, який служив у 4-му окремому механізованому батальйоні при Закарпатській 128 бригаді. Чоловік розповідає про те, що не все відбувалося «гладко» під час проходження служби в містах Донбасу, а також про «невоєнні» проблеми, з якими довелося зіткнутися бійцям батальйону.

 

– Розкажіть, як Ви потрапили в зону АТО?

– Я мав бажання йти на фронт і звернувся до воєнкомату. Це був червень 2014 року. На початку ми служили в механізованому батальйоні територіальної оборони, нашою основною метою був захист Закарпаття. Потім, на початку вересня, наш батальйон відправили в зону АТО, ми вже стали 4-м окремим механізованим батальйоном при 128 бригаді. Назва наша – «Закарпатські ведмеді». Нашу одну роту, яка прийшла, розділили на взводи– одна часина пішла в Сватове, інші – в Маріуполь, Красний Лиман, а  нас – у Слов’янськ. Всі наші взводи були направлені на охорону комендатур недавно відвойованих міст Донбасу.

 

– На якому рівні було Ваше забезпечення?

– Коли ми були там, то забезпечення проводили декілька людей. За продуктами харчування ми йшли в розташування 95 бригади, яка знаходилася в Слав’янську на території туристичної бази «Славкурорту». Там не було в нас нестачі в харчах, навпаки, – все, що було розписано, ми отримували, крім того, нас забезпечували волонтери. Тому в нашій частині було багато продуктів, ми переживали, що вони попсуються. Перед святом Миколая ми отримали від волонтерів багато подарунків і домовилися зі своїм взводом, що передамо їх разом з продуктамии харчування в два дитячі будинки. Так і зробили. Волонтерську допомогу, до речі, отримували і з Ужгорода, і з Міжгір’я, різні небайдужі люди нам допомагали.

 

– А з одягом які справи були у Вас?

– Ну нас так, досить слабенько вдягнули Збройні сили – на 50% від можливого. Все інше нам довезли волонтери. Але я не сказав би, що ми бідували.

 

– Ви знаходилися тільки в Слов’янську?

– Потім нас перевезли у Харківську область, у місто Чугуїв. Там ми пройшли певну перепідготовку, збори. Там зібралися різні батальйони, і ми мали йти в Дебальцеве, але зрештою ми туди не потрапили, оскільки не мали жодного важкого озброєння – тільки БРДМ. А в Дебальцевому на той час був найбільший пік протистояння –початок лютого 2015 року. Відтак, нас відправили в Краматорськ охороняти штаб АТО. Там і почалися найцікавіші речі, пов’язані з життєзабезпеченням батальйону.

 

– Що саме?

Наш комбат Володимир Григорович Зима – нормальний чоловік, який дбає про своїх солдатів, щоб вони залишилися живими. Завдячуючи йому, ми, як батальйон залишилися живими. Але на жаль, крім нього були інші люди, і подібних речей про них я сказати не можу. Серед частини керівництва процвітала корупція. Наприклад, коли ми отримували грамоти та фінансову нагороду, то один із керівників штабу батальйону говорив нам, що треба занести певну частину. Коли видавалися медалі учасника АТО, нічим не особливі, які просто свідчили про участь у Антитерористичній операції, їх мали отримувати всі, але насправді вони коштували 300 гривень. Якщо платили – ви її отримували, якщо ні – то ні. Тобто коли в нашому батальйоні в людини не було цієї медалі, це означало, що вона її не купила.

 

– А з харчуванням яка ситуація була?

– Важка була ситуація. Кожен взвод нашого батальйону харчувався окремо, в своїх містах; ми, як я вже розповідав, – у Слов’янську. Тоді було все нормально, ми знали, скільки і яка для кожного солдата є норма харчів. Коли ж ми приїхали до Краматорська, то побачили, що солдату майже нічого не видають. Сиру практично ніколи не було, кухарі – жахливо брудні, п’яні люди. Розумієте, якщо ви хоч трохи бережете свій шлунок від якоїсь кишкової палички чи іншої хвороби, то туди, в їдальню, не підете, краще будете голодувати. Картопля була гнилою, ми навіть журналістів запросили, щоб вони це на власні очі побачили.

 

Тому в ідальню ми не навідувалися, забирали на кухні картоплю, капусту, в нас були з собою свої каструльки, в них варили борщ, суп. Коли ж ми на кухні просили масло чи сир, – то відповідали: «Іди сам знаєш куди, я із солдатом говорити не буду». Коли прийшли молоді хлопці, які нас мали замінити, то вони подивилися, чим їх годують – зняли відео і виклали його в Інтернет. Потім прийшли перевірки, але зрештою нічого не виявили!

 

Ще один випадок. Всі солдати, які вже відслужили свій термін і йти додому, повинні були відповідно, отримати нову форму. Той одяг ніхто нікому не видав, але, можете мені повірити, в Ужгороді, в Мукачеві на «Гіді» вона вже повним ходом продається. Так само всім військовим, які йдуть зі служби, мають забезпечити повернення додому. Нас не доставили до місця проживання, ми добиралися самотужки. Нам сказали, що не треба купувати білети, замість них видадуть чеки, за якими ми зможемо взяти собі залізничні квитки у касах в Києві. Але навіть цього ми не побачили. Нас було близько 180 чоловік, у частині було 6 шкільних автобусів. Ці автобуси могли нас довезти з Краматорська до Мукачева. Далі, я думаю, кожен би вже сам добрався додому. Але цього також зроблено не було. Крім того, непорядок був у нас і в матеріальній частині. Пропадали мийки, пили, величезна кількість бензину списувалася.

 

Загалом, зі всього офіцерського складу нашого батальйону, на мою думку, 20% були справді офіцерами, гідними свого звання. Всі інші – це ті люди, яких колись вигнали за п’янку, розкрадання майна, і вони зараз в батальйоні. До сьогодні вони там п’ють, ходять п’яними у військовій формі, сам комбат їх бив. Сиділи вони, закриті у підвалах, доки не протверезіють.

 

– Зараз Ви повернулися додому, чи є проблеми з оформленням статусу учасника АТО, учасника бойових дій?

– Розумієте, людям, які там воювали, несли чесно службу, навіть по поверненні продовжують «класти палки в колеса».

 

– Коли Ви повернулися із зони АТО?

– Зовсім недавно, 12 червня. В нас вже були папери на руках, але виявляється, що нам ще якісь документи потрібні для оформлення статусу учасника Антитерористичної операції. В нас із цим затримка, зверху щось там ще тягнуть, крутять. Але ж ми після повернення з Чугуєва п’ять з половиною місяців перебували в АТО. Ці папери ще навіть до Києва не дійшли. Цікаво, що ми мали повернутися ще шостого червня, але нас ще не відпускали. 10 червня ми передзвонили на гарячу лінію в Міністерство оборони, ситуація вирішилася, і ми змогли вирушити додому.

 

– Ви тривалий час перебували у Слов’янську, чи помітили масові сепаратистські настрої серед місцевого населення?

– Саме в Слов’янську ні. Розумієте, люди в цьому місті першими на собі відчули, що таке ДНР. Якщо б українська армія не звільнила місто, сепаратисти не пішли, то люди б реально почали гинути з голоду. Люди там на 80% сприймають українську владу й армію як своїх. У Краматорську вже картина трохи інша, там співвідношення вже 50 на 50. Якщо ж ми візьмемо Артемівськ, то там, на мою думку, 5% за українську владу, всі інші підтримують сепаратистів. Якщо б вони прорвалися далі Дебальцевого, то Артемівськ би їх повністю підтримав. Ми там наводили порядок, бачили все це. Я спілкувався з чоловіком, яка живе дотепер в Донецьку, але працює в Маріуполі і вагітну дружину привіз народжувати на українську територію, в Краматорськ. Так от, він мені розповідав штампами російської пропаганди про те, що наші війська знущаються з дітей, розпинають їх, фашисти, героями України називають Бандеру, Шухевича. Тому він підтримує іншу сторону. Але цікаво, що робота в нього тут, в Україні. І він прекрасно розуміє, що такої держави, як «Новоросія» не існує, що це все фікція. І в Росію він не поїде, бо таких як він, простих донеччан, не дуже приймають там. Інший чоловік зі Слов’янська розказував про ситуацію, яка там була навесні–влітку 2014 року. Говорив про те, що місто було в кільці. Якщо жінок та дітей ще так-сяк випускали, то чоловіків –ні. У місті не було хліба, світла, води. І залишалися два варіанти – умирати або заробити гроші, воюючи за сепаратистів. Половина людей у Слов’янську, які «воювали» за сепаратистів, навіть не знали, як правильно автомат на плече покласти, їздили на мотоциклах, автомати в них падали, губили рожки, ходили по асфальті й патрони збирали. Ці люди, по суті, були для «масовки» – «спостерігали» за рухом української армії і т.д. Коли був наступ української армії, то ці люди просто кидали автомати і тікали. Також багато людей, що воювали, попали під вплив російської пропаганди, яка показувала страшні речі, які нібито робимо ми. Ну тепер у Слов’янську вже люди ситуацію розуміють набагато краще.

 

Олексій ШАФРАНЬОШ

 

Волонтери починають збір матеріалів для маскувальних сіток закарпатським військовим

volonteryТячівські волонтери Руху підтримки закарпатських військових оголосили акцію зі збору матеріалів для плетіння маскувальних сіток, кікімор, а також порожніх, чистих пляшок для шаянського буркуту для відправки в зону АТО.
 
До акції вже долучились парафіяни храму Успіння Пресвятої Богородиці м.Тячів, які за тиждень зібрали багато порожніх пляшок і матеріал для маскувальних сіток і кікімор. Організували процес священики о. Йосип Штогрин та о. Василь Ворохта.
 
«Окрема подяка пані Єві, яка особисто зібрала два великих мішки старих полотняних мішків (нитка з цих мішків найкращий матеріал для плетіння кікімор для наших розвідників), теплі, зимові речі які знайдуть своє призначення в холодну пору року і фінансову допомогу +200 грн. Також хочу подякувати жінкам, які старі мішки торочать. Цю кропітку роботу виконують Клара Павлюк, Емілія Миколаївна Коперльос і інші небайдужі, які знаходять вільний час, щоб приділити його для допомоги нашим захисникам», – пише на сторінці спільноти волонтер Іван Крічфалушій.  
 
Також кілька тячівських магазинів зголосились розмістити в себе флаєри і оголошення про акцію: - магазин "Терція" на вул. Комсомольська,- магазин "АВС" на вул. Московська,- магазин "GREEN" на вул. Пушкіна. Список магазинів буде поповнюватися.  «Якщо маєте бажання долучитися до акції, приносьте матеріал, пусті пляшки в ці магазини або дзвоніть по телефонах: 067 312-03-61 (Іван), 097 668-57-69 (Калина), 067 312-04-13 (Євгенія). Скооперуйтеся, зберіть із сусідами тканини і пляшки, а ми під'їдемо і заберемо», – звертаються помічники армії до небайдужих тячівців. 
 
Долучитись до акції можна, роздрукувавши і роздавши родичам і сусідам флаєри, розміщені у волонтерській Фейсбук-спільноті «Допомога захисникам України – Тячів» за посиланням https://www.facebook.com/groups/311972758985788.
 
Джерело: Тячів

Ярош про ситуацію в СБУ: Наливайченко - мій друг, а таких як Грицак - на фронті дуже мало

324121Через тиждень після відставки глави СБУ Валентина Наливайченка та тимчасового призначення на цю посаду його першого заступника Василя Грицака, лідер "Правого сектора", нардеп Дмитро Ярош назвав критиків бойового офіцера неполіткоректним словом.

us1

Популярні новини

Під час зустрічі сторони обговорили програму підтримки Фондом порядку денного реформ в Україні.
Верховна Рада обрала народного депутата від фракції "Слуга народу" Микиту Потураєва головою постійної української делегації в Парл...
Авіакомпанія Windrose ("Роза Вітрів") виграла тендер на президентські авіаперельоти до кінця 2019 року.
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS